ГоловнаНовиниБез категоріїТренінг Світлани Ройз: відновлення вчителя в стресових умовах війни (конспект та допоміжні матеріали), Ч2

Тренінг Світлани Ройз: відновлення вчителя в стресових умовах війни (конспект та допоміжні матеріали), Ч2

23 Вересня 2022

Конспект другої частини тренінгу “Робота з дітьми, що отримали травматичний досвід під час війни” для освітян Великодимерської громади. Ця частина передусім сфокусована на дорослих та  їх відновленні в стресових умовах війни (завантажити супровідну презентацію). 

Тренінг проходив 14 вересня 2022 року онлайн. Захід проводила запрошена громадською спілкою «Ре:Освіта» тренерка та дитячий психолог Світлана Ройз.

Читайте також конспект першої частини тренінгу, що прицільно присвячена роботі з дітьми, які пережили травматичний досвід.

ВСТУПНА ЧАСТИНА (пригадуємо першу частину тренінгу)

Під час зустрічі з дітьми чи дорослими, перекидаємо місток із минулої зустрічі в сьогоднішню. Місток зустрічі – це може бути слово-пароль, жест, пісня, вправа. Наприклад, вправа «барометр», яка показує стан. Якщо палець вверх – я нормально, вбік – таке-собі, палець вниз – погано (детально описано в конспекті 1-ї частини тренінгу).

Під час виконання вправ чи практик, слід працювати тільки з відкритими очима. Адже якщо запропонувати закрити очі, а в цей час лунає сигнал повітряної тривоги, цей звук може бути для когось тригером різких емоційних реакцій. Оскільки коли ми закриваємо очі, ми перестаємо контролювати реальність.

Пам’ятаємо, що завжди варто починати з того, що сідаємо зручно. Також коли ви починаєте урок, важливо почати з синхронізації – з налаштування відчуття безпеки – відбивити ритм, стукати «Червону калину», поклацати зубами, налаштуватися один на одного, глянути на двері і сказати «Вихід є». І коли ми відчуваємо, що вихід є – ми впливаємо на свою стресостійкість.

Не слід прямо запитувати про емоції, тому що емоції – це робота лімбічної системи, а вона зараз і так перезбуджена. Особливо під час сирени, коли діти можуть відчувати дуже різні емоції, ми не торкаємося і не йдемо глибоко в емоції. Можна просто спитати «Як ви?».

ОСНОВНА ЧАСТИНА

Механізм стресу – тілесний. Якщо ми можемо допомогти нашому тілу, нашій нервовій системі, то тіло саме з вдячністю почне процес відновлення і стабілізації. Це вправи на заземлення (віднайдення будь-якої стійкої опори), на м’язову релаксацію. Адже коли людина знаходиться в стані стресу, то її м’язи спазмовані. А будь-які вправи на розтягування повертають м’язи в нормальний стан. Дихальні вправи, які одразу впливають на роботу парасимпатичної нервової системи. Це можуть бути мімічні вправи – щоб оживало обличчя. А ще – вправи, які можуть впливати на роботу мозолевого тіла (перетинка між півкулями мозку): вправи, які перетинають серединну лінію тіла. 

Можна запропонувати «побарложитися», поворушити хвостиком, повідганяти комарів – хлопки долонями навколо себе «хлоп-хлоп-хлоп». У кожній вправі є нейробіологічна основа. Щодо конкретно цієї вправи – будь-який рух підіймає рівень нейрогормону дофаміну. Це буде впливати і на почуття життєвості, і на почуття оптимістичності, а ще – впливатиме на роботу гіпокампу, що відповідає за довгострокову пам’ять. А це буде впливати ще й на концентрацію уваги. Коли ми плескаємо в долоні, ми робимо псевдоагресивну дію. Зараз діти перезбуджені, і всі псевдоагресивні вправи  допомагають скинути зайву напругу. І при цьому ми створюємо гучний звук. Канал аудіальний зараз у дітей і у дорослих – депривований, тобто перезбуджений. І якщо ми робимо вправи, в яких самі видаємо гучні звуки, ми знімаємо напругу з пам’яті, з пригадування тих звуків, які діти чули. 

Вправа на заземлення – перекати стопами, наче в човнику. Відчуйте, у ваших стоп є 9 точок опори – це п’ять пальців,  п’ятка, три подушечки. Відчуйте, коли ваші стопи стоять на підлозі: у вас є 5 пальчиків, три подушечки і п’ятка. 

Нам обов’язково треба повпливати на ті частини тіла, які пов’язані з надлишком кортизолу. Кортизол – нейрогормон стресу. Ми розтираємо руки і кладемо їх на ребра – робимо рух вниз, трохи продавлюємо. Так впливаємо на можливий діафрагмальний блок. Коли людина відчуває стрес, часто можна почути: «У мене блок в животі. У мене холод в животі. Я не можу вдихнути». Це наслідки дії кортизолу. Далі ми знову розтираємо руки і кладемо їх на нирки, трохи масажуємо. Тепер знову розтираємо руки. Це універсальна вправа. Коли ми розтираємо руки, ми впливаємо на роботу мозолевого тіла та вмикаємо в роботу праву і ліву півкулі одночасно. 

Далі – простукуємо зону на животі трохи нижче пупа. Ця зона пов’язана з надлишком адреналіну та кортизолу. Навіть таке маленьке простукування 10-15 секунд може вгамувати напад паніки і зняти панічну атаку. 

Тепер можна розтирати вуха і простукати зону за вушками. Так ми впливаємо на аудіальний канал сприйняття інформації, який зараз перезбуджений. І якщо діти перестають вас слухати (це зазвичай 5-7 хвилина), то можна попросити, щоб вони зробили собі масаж вушок. 

Із дітьми робимо ігорову практику – витрушуємо воду. Далі робимо вдих і видих, і починаємо масажувати зону на голові, де зустрічаються шия і потилиця. Можна запропонувати почухати її, ніби котику – легенько, повільно і ніжно. 

Під час стресу чи травматизації ця ділянка шкіри голови нерухома. Коли ми починаємо діяти на неї такими ніжними рухами, ми впливаємо на роботу блукаючого нерву. А блукаючий нерв відповідає за розслаблення.

Далі кладемо руки на ребра і робимо скручування. Така дитяча вправа «Раз-два, раз-два» – це відпрацювання осі стресу. Теж ми впливаємо на відпрацювання надлишків кортизолу і адреналіну. 

Далі ми використовуємо звуки «р-р-р»,  а для тих дітей чи дорослих, хто не може вимовити цей звук, ми замінюємо на «з-з-з». Ці звуки пов’язані з загальною енергетизацією. Коли в мовленні ми робимо акцент на приголосних, це додає нам стійкості. А звуки «р-р-р» і «з-з-з» пов’язані ще з відпрацюванням прихованої непроявленої агресії. І коли потрібно,  щоб перезбуджені діти змогли відразу заспокоїтися чи зняти напругу, можна запропонувати таку вправу. 

Вправа “Актор”. Щоб впливати на мімічні м’язи. Підіймаємо руку і змінюємо міміку, опускаємо – знову змінюємо. В людини є 43 мімічні м’язи. Якщо людина зазнала травматизації чи перебуває в стані хронічного чи комплексного стресу, її м’язи спазмовані. В стані спазмованості знаходяться і мімчні мязи, тому обличчя перестає виражати емоції, воно застигає. У травматерапії це називається «маска травматизації». Коли людина не може виражати емоції, перестає їх відчувати, і перестає їх розрізняти у тих, хто поруч. Перестає емпатувати і розрізняти потреби людей, які знаходяться поруч. А це вже небезпечно.   

Вправа: язиком провести по зубах. Це майже непомітно для оточуючих, але теж впливає на роботу блукаючого нерву.

Вправа: стопка книг. Уявіть, що перед вами стопка книг. Спочатку вона маленька. Вдих – вона стає великою, видих – стає маленькою.  Вдих – велика стопка, видих – маленька. Всі книги прочитано 🙂 

Тепер потягнемося до сонця, витягуємо шию, робимо вправу на розтягування. І наче тягнемося до яблука, зриваємо яблуко – наші м’язи напружені – кладемо в кошик, і розслабилися.

Можна запропонувати дітям перетворитися на крижинку – м’язи напружились. І тепер на нас дивиться сонечко, ми поступово танемо. Одна із ознак стану стресу – підняті плечі. Ми робимо вдих і піднімаємо плечі – видих і опускаємо плечі. 

Якщо поруч із вами хтось в стані стресу та паніки, якщо вам самим потрібна допомога, якщо біля вас є пляшка води – зробіть ковток води. Вдих – видих. 5 ковтків води знімають напругу. Якщо людина в гострому стресі – 25.

Дихальні вправи необхідні для того, щоб впливати  на стійкість, додавати відновлення. Вони мають бути такими, щоб видих був повільніший, ніж вдих.  Це не обов’язково можуть бути вправи, це можуть бути ігрові дії. Задування свічок, спів, скоромовки, видування мильних бульбашок, здування пушинок з уявної кульбабки, тримання уявної пір’їнки над головою, зім’яти фантик і дути на нього, передаючи один одному через уявні чи пробудовані ворота. 

Пам’ятаймо, що тільки коли ми повертаємо собі тіло, відчуття тілесних кордонів, у нас вистачить уваги щоб ще 7 хвилин сприймати нову інформацію. 

Вправа на кордони тіла: уявіть, що у вас є крем в долонях. І це – крем молодості, сили, краси, відновлення. Беремо такий крем і починаємо його втирати, робимо масаж обличчя, проходимо по лімфатичним лініям. Лімфа пов’язана в тому числі із роботою емоційної сфери. Проходимо по лініях, повільно ніжно втираємо і в руки, і в грудну клітку, і в спину, і в стегна, і в ноги. А з дітьми, щоб додати трохи активності, можна уявити, ніби вибиваємо килимок. 

Поглянути на картинку і пригадати особисту метафору стійкості. Яке відчуття з’являється? Нам зараз потрібні такі зовнішні опори – статуетки, картинка в екрані телефону. Оберіть для себе образ стійкості як зовнішню опору. Для багатьох людей є такий метафоричний символ стійкості і сили – в’язка ключів. Коли ми тримаємося за ключі, у нас є відчуття, що вихід із ситуації можна знайти, що можна цими ключами відкрити якісь метафоричні складні двері. 

Щоб вийти із стану ступору, є блок практик: заземлення, дихання, розтягування, мімічна активність, будь-який масаж, вправи які перетинають серединну лінію тіла. 

Вправа медитація: уявіть що ви перетворюєтеся на океан. Стійко сядьте, відчуйте свої стопи, зіпріться на стійку опору спинкою і відчуйте, що ви перетворюєтеся на океан. Ви стаєте широкими, могутніми. За вами знаходиться досвід всього вашого навчання, всі ваші прочитані книжки, а також знаходиться сила вашого роду. Ви зростаєте як океан по горизонталі, і по вертикалі – як сонячні промені, ви повертаєте собі відчуття величини і величності. Промовте собі «Я – океан». 

Часто ми навантажені чужими рішеннями, чужими сценаріями, чужими очікуваннями, чужими думками про нас. Для того, щоб спробувати очиститися від цього, потрібно уявити себе в сяючій сфері. Всередині цієї сфери знаходиться все, що відноситься до вашої сили, потенціалу. А зовні – всі слова, конструкції, сценраії, все, що не відноситься до вашого потенціалу й цінностей. Уявіть, як ви відштовхуєте це від себе, рухами. Ніби собачка, яка вийшла з води і обтрушується.  Час від часу таку техніку слід проводити і дітям, і підліткам, і дорослим. 

Покладіть на грудну клітку. Це центр нашого сприйняття себе. І скажіть про себе «Я океан. Я розумний (-а). Я з усім впораюсь. Я точно знаю, що мене люблять, що я люблю. Я талановитий (-а). А все, що не можу – я дозволяю собі відпустити». 

Зробіть вдих і на видиху зніміть з плечей «Усі чужі ролі і очікування із себе знімаю. Чужу відповідальність із себе знімаю». І важлива фраза – «Із ролі батька чи матері для своїх учнів виходжу». Від вчителів часто очікують, що вони будуть другими матусями та татусями для учнів. Насправді – це небезпечно. Адже коли ви стаєте другою матусею для учня, то стаєте частиною їхньої сімейної системи. А це обов’язково відчуватиме мама учня, і може розпочатися конкуренція. Коли ви стаєте метафоричною мамою учня, він починає з вами відігравати всі психологічні емоційні ігри, в які він грає зі своєю матусею. При цьому втрачається авторитет учителя. Зараз діти відчувають у вчителях опору, вони можуть просити, щоб їх обійняли. Але коли ви даєте підтримку дитині, скажіть всередині себе ці слова «Я точно знаю, що я для тебе вчитель. Я тебе люблю, я тебе підтримую, але я роль мами повертаю твоїй матусі». 

І далі кажемо «Своє місце займаю». Це місце і в професії, місце в родині, місце в країні. Якщо не відчувати свого місця – це завжди будуть відчувати діти і вони будуть конфронтувати з вашою авторитетністю. 

НАВЧАННЯ САМОПІДТРИМЦІ

Це коли ми навчаємося ставитися до себе як до друга. Уявіть, що вашому другу погано чи він у стані стресу – які слова підтримки ви йому скажете? Чи можемо ми сказати ці слова підтримки для себе? «Ти точно молодець. Ти вже стільки зробив. Ти такий прекрасний». Чи можемо ми це собі сказати? Уявіть, що у вас всередині є ваш внутрішній котик, ховрашок, песик, і ви можете його погладити, попестити, підтримати. Зараз це для нас дуже важливо. 

Можна самому ставити собі питання «Дівчинко моя, чого ти хочеш зараз?». І звертатися саме так, бо зараз вражена наша внутрішня дитина. У кожної людини є багато внутрішніх ролей – внутрішня дитина, внутрішній дорослий, внутрішні батьки. І наразі дуже потребує підтримки саме внутрішня дитина. 

Якщо ви відчуваєте втому, вразливість – поспівайте собі колискову, обійміть себе. Коли ми співаємо колискові, ми надаємо підтримку своїй внутрішній дитині, якій зараз так потрібно тепло. 

Час від часу ми повинні собі нагадувати «Я – це я». Ми зараз знаходимося у стані, який називається вторинна травматизація. Це травматизація не тільки тими подіями, які відбулися саме з нами. Це травмування історіями, фотографіями, відео, дописами у мережі, новинами. Є такий термін в травматерапії «травма вікарія» чи «вікарійний стрес». Він прийшов до нас із другої світової війни. Тоді багато вікраїв пішло зі служби, бо вони розчарувалися у вірі, коли чули таку кількість історій. Вони відчули травму свідка. І ми зараз, крім того, що пережили травму воєнних подій, ми весь час стикаємося з важкими історіями людей. Коли ми ідентифікуємося з іншими людьми, ми починаємо більше вигорати. Тому нам необхідно дотримуватися правил безпеки – час від часу собі казати «Я – це я, а ви – це ви. Я вам співчуваю, я знаходжуся з вами, але я – це я, а ви – це ви. У мене є моя доля, у вас є ваша доля. У мене є своє тіло, у вас є ваше тіло».

ПОСТТРАВМАТИЧНЕ ЗРОСТАННЯ

Багато людей переживає досвід стресу і травми. Але не всі потім будуть боротися з посттравматичним стресом, не всі будуть заражені травмою. Багато  хто перейде у фазу посттравматичного зростання. Посттравматичне зростання – це стан, коли ми відчуваємо після найважчих подій для нас, що щось в нашому житті і в нашому сприйнятті себе значуще змінилося. Ми не просто вижили, ми змінилися відносно свого попереднього стану. Ми почали більше цінувати життя, більше наповнювати життя і стосунки новими сенсами, відчуваємо більше особистої сили попри все. Автор цієї теми Ричард Тадескі та Л.Калхун і його послідовники виділяють три виміри такого зростання: 

·      стосунки

·      погляд на себе

·      життєва філософія

Для того щоб і ми, і діти, які знаходяться поруч із нами, перейшли у фазу посттравматичного зростання, нам потрібно пам’ятавати, що ми – жертви обставин, жертви війни, але ми не можемо собі дозволити зростатися з ідентичністю жертви.

Дуже часто дітям і дорослим кажуть «Бідненька моя». Коли ми чуємо це, ми втрачаємо сили. І коли ми обіймаємо людину, яка поруч, вона може плакати. Проте коли людина перебуває в стані стресу, цей стрес додає їй сил і стійкості. Можна запитати людину «Хочеш, я тебе обійму?», але просто відразу обіймати не потрібно. Коли ми обіймаємо, людина залишається у стані безпомічності. Тому краще спрямувати цю людину до дії. Будь-що, що людина могла би зробити сама – сама відкрити пляшку води, попити, сама крокувати. 

Ми пам’ятаємо, що безпомічність, безпорадність, позбавляють нас сили. І нам потрібно робити будь-які найменші кроки. 

Рутина. Прості дії додають стабільності. Не знаєш, що робити – роби прості корки. Рутина і те, що стало звичним – повертає відчуття безпеки. І це впливає на роботу парасимпатичної нервової системи.  

Чи буде досвід травматичним, чи буде досвід стресу залежить  від того, чи є надійна підтримка. А ще – почуття гумору. Коли ми сміємося над чимось – ми це відпускаємо. Далі – нам потрібні конкретні знання – як влаштована нервова система, як влаштована пам’ять, як влаштовано мислення, які процеси емоційні. Коли ми  знаємо, що це відчуття є нормою – це додає спокою і стійкості.  І відчуття що ми нормальні.

Наступний крок у посттравматичному зростанні – це надія. І далі посттравматичне зростання –  коли слова «За що це мені, навіщо мені цей досвід» – замінюємо на «Що я можу зробити, що мені потрібно з цим зробити?». Саме ЩО  – вже буде спонукати нас до дії. 

Питання, які повертають на рейки посттравматичного зростання. Це опорні питання для дорослих.

Якщо б ви були хранителем чогось – хранителем чого ви були б? Щасливих спогадів, родинних історій, хвороб, добрих слів, посмішок, знань, сумних чи добрих думок? Ми всі в собі щось зберігаємо? Коли ми акцентуємо увагу на цьому – ми ще більше примножуємо це всередині себе. Ми більше починаємо користуватися цим, бо все це – наша сила, наші скарби. 

НЕРВОВА СИСТЕМА

Як відомо, в людини є симпатична і парасимпатична нервова система.

Симпатична нервова система відповідає за стан збудження, парасимпатична – за відновлення, спокій.  В здоровому стані – їхня робота: вдих – симпатична, видих – парасимпатична. 

Проте кожного дня в людини бувають різні емоції – роздратування, радість. Це ті емоції, з якими вона  може впоратись. Але бувають емоції різкі – лють. І ці емоції – це вже симптаичні емоції. Якщо людина вже розлютилася, і має місце агресія – це буде за зоною толерантності. Коли людина випадає із цієї зони толерантності, а особливо діти – то вже потрібна особлива допомога. Коли ми кажемо «Візьми себе в руки» – це означає мовою травмотерапії чи нейробіології – повернися в зону толерантності. 

Зараз у воєнний і післявоєнний час ми будемо підпадати під дію тригерів. Тригер – це будь-який стимул. Є позитивні тригери – аромат мандаринів, будь-які образи, слова, пісні, жести імена, картинки. Однак є і негативні – будь-який спогад, слово, асоціація, звук. Зараз ми знаємо, що може стати тригером, щоб людина вийшла із зони толерантності. 

Коли ми бачимо, що людина вийшла за межі зони толерантності – пам’ятаємо про техніку безпеки: заземлення, вправи на розтягування, дихальні вправи, мімічні вправи, а також все можливе, щоб повернути людину у стан теперішнього, в реальність «Я з тобою, торкнись мене, порахуй, скільки навколо тебе зелених предметів, стисни щось  у лівій руці». 

Коли людина потрапляє під дію тригеру і в у неї  з’являється надсильна емоційна реакція – це означає, що хтось раптово стрибнув на її болючу точку. Засоби регулювання: вдих-видих, я в теперішньому. В цій зоні толерантності – я себе контролюю, мої рішення і дії продуктивні і я можу скористатися інструментами для саморегуляції. Дітям самим дуже важко повернутися в зону толерантності і їм треба допомагати.

Що потрібно робити:

1. Знати, як розширити зону толерантності. Тому більш стресостійкі люди – це ті, у яких ця зона толерантності розширена. 

2. Знати, що нас повертає в зону толерантності. 

Розширити зону толерантності – це подбати про свій ресурс. А повертатись в зону толерантності  – це вже кризове втручання (заземлення, дихання, постукування).

У будь-якого емоційного вигорання є три важливих періоди:

1. Інкубаційний період. Починається зі стану, який взагалі можна не помітити. Це стан піднесення, стан енергентизації. Це стан коли ми кажемо собі «Це мій виклик, я можу все змінити». Особливість цього стану – ми стаємо неуважними до своїх потреб та ресурсів.

2. Наступна фаза – стенічний синдром. На цій фазі починає все нервувати, коли на щось могли зреагувати жартом, чи взагалі не звернути увагу, ми починаємо реагувати роздратовано.

3. Третя фаза – астенічний синдром. Коли вже не вистачає сили навіть на злість і роздратування, а пристуній тільки плач. 

За фазою астенічного синдрому йде фаза депресії. Це вже фаза розладу, з якою працюють не психологи, а психіатри. 

Ми маємо все зробити, щоб зупинитися на перших стадіях.

Канали ресурсу – це скарбниця, де ми можемо брати сили. Вони працюють всі одночасно. У кожного з нас один із цих каналів проявлений більше. 

1. Тіло (рух, пропріоцепція)

2. Аудіальний

3. Візуальний

4. Нюховий

5. Смаку

6. Мовний

7. Взаємин

8. Інтелекту.

9. Інтуїції

10.Світовий

Найбільше ресурсу має той канал, яким найменше користуємося. І якщо необхідно швидко відновитися, потрібно відшукати той канал, який задіяний найменше. А тому каналу, який задіяний найбільше – дати відпочити. 

С.В.І.Т.У.Почуттях. Коли нам потрібна швидка підтримка і вихід з якогось кризового стану, потрібно розширювати  зону толерантності: у нас є соціум (це відносини); віра (і віра в бога, і віра в себе), інтелект (нові знання), тіло (будь і пропріоцепція, і рухи, і смаки), уява (все, що стосується творчості), повага (до своїх почуттів). 

Найголовніше, що нам зараз потрібно – близькість. Оскільки стрес і травматизація б’ють по другому поверху мозку, нашій лімбічній системі. Ми розширюємо свою зону толерантності, коли в активному тонусі наш блукаючий нерв. І щоб ми могли відновитися, були більш стійкими стійкість, нам треба знаходити свої кола підтримки: 

  • Хто може мене обійняти? 
  • Хто може пояснити незрозуміле?
  • Хто може допомогти зробити те, на що не вистачає сил чи вміння?
  • Хто може помовчати поруч?
  • Хто може розсмішити?

Практика: скажіть про себе: 

«Своє місце в тілі займаю» і відчуйте, як ви займаєте своє місце в своєму тілі. Бо зараз ми часто вічуваємо присутність тільки у своїй голові. Відчуйте, як ви розливаєтеся силою по своєму тілу. 

«Своє місце поруч зі своїми дітьми займаю». Відчуйте, як вони поруч із вами, де б вони не були. 

«Своє місце поруч із своїм партнером займаю». Якщо ви зараз у партнерстві із тим партнером чи партнеркою, які є чи будуть. 

«Своє місце в сім’ї займаю».

«Своє місце в домі займаю». В домі який є чи буде

«Своє місце в свої реалізації». У кожного з нас воно своє.

«Своє місце в житті займаю».

Спробуйте за конкретною формулою. Ця формула – це означити своє місце на карті буття. Це повернутися в стан теперішнього. 

Я _______донька ______ і дружина_____

Мати_______

Така практика дозволяє нам повернутися в себе. 

Вправа: скажіть, що ви в собі цінуєте? Хто вас за останні 4 місяці хвалив? Хто за цей час вам казав дякую? Як ви приймаєте вдячність?

Гра: білі вихвалюшки. Сказати, що ти вмієш, можеш, зробити собі комплімент

Це не так просто, як здається, бо багато разів нам казали не вихвалятися, 

Завершальна вправа: вдих і на видиху струсити все зайве, ніби собачки струшують воду. Робимо вдих – і на видиху з плечей знімаємо всю важкість. Гладимо свого внутрішнього котика чи собачку, і покажіть барометром, як ви себе почуваєте

Вправа: шейк радості. Дві руки в кулачках одна над одною. Верхня, права, робить оберт, при цьому повторюємо «ха-ха-ха», знизу ліва в протилежний бік перемішує «хі-хі-хі». Змінюємо руки місцями, і те ж саме повторюємо. Потім все перемішуємо і випиваємо. Така вправа спрямована на вмикання мозолевого тіла, бо ж перехресні рухи, а також піднімає рівень дофаміну.

Сподіваємось, що цей конспект допоможе вам працювати у складних умовах війни!

Будь ласка, якщо ділитиметесь викладеними тут матеріалами, вказуйте авторство Світлани Ройз — це заслужений прояв поваги до тренера та її авторських прав.

Нагадуємо, що проєкт «Підтримка доступу до освіти на деокупованих територіях Великодимерської громади Броварського району Київської області» реалізовується за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.

Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного Фонду «Відродження».